МІЙ ПЕРШИЙ ДОСВІД ЗА КОРДОНОМ

Довго не хотіла покидати Україну, незважаючи на вмовляння рідних. Через ймовірну загрозу зі сторони Білорусі (на той момент я знаходилась в Рівненській області, м. Сарни, а це 90 км до кордону з Білоруссю), довелося змінити рішення. 

Великим поштовхом для пошуку програми академічної мобільності стали ті жахливі події, що відбулися в Бучі, Ірпені, Гостомелі. Цей приклад нелюдських, варварських злочинів, а також постійні вмовляння брата, змусили мене покинути Україну, у чому мені допоміг мій університет. Було важко, тому що в умовах війни процедура оформлення потребувала набагато більше часу та сил. 

І, так, це був мій перший досвід, як і у більшості студентів, що виїхали в цей час, тож я уявлення не мала, як те все працює і які документи мені потрібні. Я відчувала СТРАХ і САМОТНІСТЬ…

Дорога до Ройтлінгена була неймовірно важкою і виснажливою, я виїхала з Варшави до Берліну потягом, продовжила свій тріп залізничною дорогою до Штутгарта. Я не пам’ятаю чи спізнився дойчебан, чи прибув вчасно, не пам’ятаю, де робила пересадки, це було дуже стресово, опинившись посеред чужої країни, одна, без інтернету, зв’язку та знання мови. Увечері, прибувши до Штутгарта, звернулася до волонтера, щоб дізнатися як їхати далі, він говорив англійською, це було значно легше, ніж якби він говорив німецькою. Він сказав мені, що потяга немає, через великодні свята, і я маю чекати до ранку. Але мені було ніде лишитися і він запропонував альтернативний варіант, - поїхати на електричці і двома автобусами. Діставшись до кінцевого місця призначення, я зрозуміла, що вийшла на іншій зупинці. Одинадцята година вечора, у мене була лише адреса і більше нічого. Людей поблизу не було, взагалі нікого і нічого. Але мені пощастило зустріти доставщика піци, він пояснив мою ситуацію власнику піцерії, який на диво ще був там, і той відвіз мене куди потрібно.

Тож було неймовірно важко, але я пройшла через все це, більше того, я знайшла тут чудових друзів, і жити стало набагато краще. Тож коли мені запропонували взяти участь в проекті і допомагати таким студентам, як я, відповідь була очевидною.

Звісно, мені подобається проводити час разом з друзями, ми багато подорожуємо, відвідуємо басейн та здобуваємо нові знання в університеті. Це схоже на звичайне життя, АЛЕ ми не забуваємо про те, що в Україні йде війна, тому підтримуємо донатами і по можливості виходимо на мітинги.

Мої дії були такими:

1. Написала в бот зворотнього зв’язку академічної мобільності @kpimobilitybot

2. Заповнила Гугл форму «Звернення по допомогу до університетів-партнерів»

3. Отримавши запрошення від університету Ройтлінгена, почала збирати такі документи

• академічна довідка з КПІ (чекала протягом місяця, через воєнний стан)
• довідка про зарахування до КПІ
• CV
• копія паспорту, ковід сертифікат, сертифікат про підтвердження знання мови.

4. Отримавши пропозицію житла в німецькій родині, пошуками хост родини займався університет (через відсутність вільних кімнат в гуртожитках), зібрала речі і вирушила в дорогу

5. Автобусом дісталася до Польщі. Для того, щоб взяти безкоштовний квиток (help Ukraine) Варшава - Берлін, довелося оформити PASEL, що зайняло декілька годин часу. 

Опинившись в Берліні, дісталася до Штудгарта, звідки довелося їхати на S-Bahn, а далі, двома автобусами. Інтернет з’єднання не було, через що я вийшла не на тій зупинці. Була десь десята година вечора, але мені пощастило зустріти власника піцерії, який люб’язно запропонував мене підвезти. Так я і опинилася в моїй тимчасовій домівці.

6. В університеті мені допомогли оформити страховку, зареєструватися в місті та вирішити інші питання.

7. Отримавши сповіщення, про термін на вид на проживання, подала заявку і отримала тимчасовий документ.

8. Оформила картку в банку, подавши такі документи як:

• копія паспорту
• реєстрація в місті
• вид на проживання (тимчасовий документ)
• персональний ідентифікаційний номер.

Це зайняло приблизно місяць часу до отримання пластикової картки.

Семестр пройшов дуже швидко, це унікальний досвід, тому я обов’язково скористаюся можливістю лишитися тут в ролі студента ще на пів року.

1. Де були коли почалася війна? Чи був план? Які були подальші дії?

24 лютого прокинулася в квартирі в Києві о 5 годині від вибухів, зрозуміла, що почалася ВІЙНА, але чекала офіційних новин, після оголошення воєнного стану, зібрала речі та вирішила покинути домівку. Діяти треба було швидко і часу на роздуми зовсім не було.

Сім'єю разом поїхали в село Черкаської області, де було відносно спокійно, але я зі старшою сестрою вирішили прямувати за кордон через неспроможність передбачити ситуацію та економічну нестабільність в Україні. 

На третій день після повномасштабного вторгнення перетнули кордон з Молдовою (на той час там на пунктах були невеликі черги, тож нам пощастило) та поїхали до Польщі, після чого полетіли на Кіпр до близької подруги. Вона радо прийняла нас, але через декілька тижнів стало зрозуміло, що не можна постійно перебувати під її опікою та треба влаштовуватися самостійно, запаси грошей теж закінчувалися.

2. Як вийшли на програму мобільності? Хто в цьому допомагав? 

З самого початку я дивилася можливості на спеціальному каналі від КПІ мобільності та постійно моніторила новини. Тож, коли вони опублікували форму для мобільності до університету-партнера, заповнила її.

Після цього чекала відповіді 2 тижні, мені пояснили, що я маю зв'язатися з координатором Університету Ройтлінгена та попросити запрошення. Після його отримання, вирушила до Німеччини, де оформлювала наступні документи: написала заяву на оформлення ІНП, обрала предмети в університеті, зареєструвалася (для цього необхідні академічна довідка, довідка про навчання в КПІ, копії паспорту та резюме) та подала заяву на стипендію від Фонду Баден-Вюртемберга.

3. Чому саме Німеччина? Чи було це рішення заздалегідь чи так вийшло?

Так справді просто вийшло, адже я тут і ніколи не була, і тут немає моїх знайомих. Тож перший час було дуже важко. З сестрою я теж попрощалася на Кіпрі та прибула в країну сама. 

4. Якою була дорога до місця призначення?

З Кіпру взяла квиток до Меммінгена, до Ройтлінгена добиралася потягами. В місті мене зустріла хост-сім'я. Тож дісталася без пригод.

6. Чи задоволені Ви, що виїхали за кордон і маєте змогу продовжити/почати навчання? 

Скажу на всі 100 відсотків, що задоволена, адже можливо познайомитися з людьми, культурою іншої країни та обладнанням в лабораторіях (до цього в КПІ майже безперервно 2 роки було дистанційне навчання, тому мене можна зрозуміти). Звичайно, важко було "влитися" через 2 місяці в навчання, але всі ставляться з розумінням та навіть створили окремі курси з вивчення німецької для студентів, що прибули пізніше.

7. Чи задоволені Ви ставленням до Вас тут? 

Так, з цим аспектом все чудово - і ставлення хостів, і професорів, і студентів нормальне. Також часто обговорюю ситуацію в Україні та навіть влаштовую лекції з історії за вечерею, а люди уважно слухають, що не може не радувати.

Мої дії були такими:

1. Заповнила форму від академічної мобільності КПІ.

2. Зі мною за 2 тижні зв'язалася відповідальна за академічну мобільність та поділилася з контактами координатора в Університету Ройтлінгена. Зв'язавшись з координатором, узгодила проживання в хост-сім'ї та отримала лист-запрошення. 

3. Почала оформляти заяву на академічну мобільність та ІНП. Дісталася до Ройтлінгена (спочатку з Кіпру на літаку до Меммінгена, потім - регіональними потягами (на той час вони були безкоштовні)). З вокзалу Ройтлінгена мене забрала хост-сім'я та привезла в будинок. 

4. Після короткої акліматизації та знайомства з сімейством, оформила документи, отримала академічну довідку та зареєструвалася в університеті (для цього необхідні копія паспорта, CV, мотиваційний лист, академічна довідка та довідка про зарахування в КПІ). Тоді ж оформила медичну страховку, зареєструвалася в місті та отримала банківську картку.

24 лютого, ранок, Київ. 

Містом лунають вибухи. Усвідомлення того, що почалася війна зовсім не було. З сім’єю прийняли рішення лишитися в столиці, кудись тікати сенсу не бачили. Ночували в коридорі, але ситуація з кожним днем загострювалася. Продукти харчування поступово зникали з полиць магазинів, у той час, як ціни на ці продукти почали зростати. 

Вирішили їхати до друзів в село Пласке. Але там нам довелось несолодко, так як за декілька днів село окупували. Від самої згадки про той період мороз по шкірі. Продуктів харчування не було, світло постійно вимикали…ми були ніби на пороховій діжці. Але це ще нічого, пам’ятаю наші сусіди вирішили виїхати і їхню автівку на виїзді з села зустріли автоматною чергою. Від ворожої кулі загинула маленька дитина, цей спогад назавжди закарбувався в моїй пам’яті, як нагадування про жахливі злочини російських солдатів, що ніколи не будуть виправдані. 

Далі, усе наче як в тумані, тікали за кордон евакуаційним потягом, де було дуже багато людей з дітьми, з домашніми тваринами, всі спали одне в одного на головах. Тікали в Німеччину, в місто Нюрнберг, де нас погодилися прийняти друзі. Найважчим було перетнути кордон з Польщею. Нас висадили за 3 км і, так як, всі масово виїжджали за кордон, то можете собі уявити яка була черга. Жінки і діти стояли там по декілька діб, виснажені і знесилені. Я вже декілька днів була хвора, з високою температурою, тож довелося нелегко.

Перед тим, як вирушити в дорогу, ми розділили всі гроші, що в нас були на 3 рівні частини, щоб кожен з нас мав рівні шанси на життя, у випадку смерті іншого. Я була в такому стресі, що так і доїхала до Нюрнберга з тими грошима в трусах. 

Опинившись за кордоном, для мене було дивним, що люди спокійно сидять у кафе і п’ють каву, для них нічого не змінилося, життя тривало. Після того пекла, що ми пережили, це було для мене, як холодний душ. Весь час мене супроводжували думки про батька, який залишився вдома і про те, що росіяни зруйнували плани і бажання на щасливе, сповнене цікавих подій життя. Я відчувала справжню лють.

Ускладнення після хвороби дали про себе знати, і свої 18 років я зустріла в лікарні, через запалення трійчастого нерва. Якщо бути відвертою, свій вісімнадцятий день народження я уявляла собі зовсім інакше.

Час спливав, треба було приймати рішення про подальше навчання. Варіантів було декілька, але жоден із них не викликав у мене захоплення. З усіх можливих пропозицій, я обрала академічну мобільність, після чого, ще довго вагалася, їхати чи ні. Мій фах - це біомедична інженерія, тож мене дуже лякало вивчення хімії англійською мовою. Але я дуже вдячна своєму батьку, що підтримав мене і переконав, коли це було потрібно. Тож, я щаслива бути тут, проводити час зі своїми друзями і водночас здобувати нові знання, новий досвід. Всі, кого я зустрічала, були дружніми і доброзичливими до мене. В університеті мені пішли на зустріч, дозволивши обирати курси з різних семестрів, чому я була дуже рада. Найбільше я переймалася за те, чи вийде в мене знайти спільну мову з хост сім'єю. Як виявилося згодом, ці переживання були даремними, мене чудово прийняли. Вони виявилися прекрасними людьми, які допомогали мені в усьому. 

Що можеш порадити тим, хто планує виїхати на навчання за кордон?

Не бійтеся пробувати щось нове, це розширює кругозір та дає можливість поглянути на світ по-іншому! Користуйтеся усіма можливостями. Не бійтеся подорожувати, на мою думку, це саме те, що найбільше нас наповнює та надихає. Відвідуйте цікаві заходи і знайомтеся з новими людьми.

Мої дії були такими:

1. Написала в бот зворотнього зв’язку академічної мобільності @kpimobilitybot

2. Заповнила Гугл форму «Звернення по допомогу до університетів-партнерів»

3. Отримавши запрошення від університету Ройтлінгена, почала збирати такі документи:

• академічна довідка з КПІ (чекала протягом місяця, через воєнний стан);
• довідка про зарахування до КПІ;
• CV;
• копія паспорту.

4. Отримавши пропозицію житла в німецькій родині, пошуками хост родини займався університет (через відсутність вільних кімнат в гуртожитках), зібрала речі і вирушила в дорогу

5. Їхала з Нюрнберга до Штутгарта поїздом, з вокзалу Штутгарта забрала хост сім‘я 

6. У Нюрнберзі я вже встигла зробити основний пакет документів, єдине, що потрібно було зробити- це повідомити, що тепер я знаходжуся в Ройтлінгені. З відкриттям рахунку, житловим контрактом та іншою локальною паперовою роботою допомагали хости.

7. Фікціонбешайнігунг отримала в Нюрнберзі, у Ройтлінгені здала відбитки пальців. 

8. Оформила картку в банку, подавши такі документи як:

• копія паспорту;
• реєстрація в місті;
• вид на проживання (тимчасовий документ);
• персональний ідентифікаційний номер. 

Це зайняло приблизно місяць часу до отримання пластикової картки.

Спочатку сумнівалася, чи варто їхати, але зараз впевнена, що прийняла правильне рішення. Це був незабутній досвід не тільки навчання за кордоном, але й життя в німецькій сім‘ї. Планую залишатися на другий семестр.

24 лютого - було дуже страшно! 

За декілька годин до того, я жила собі звичним життям, слідкувала за новинами про можливе вторгнення росіі на територію України, намагалася бути в курсі подій, нічого не передвіщало біди. В той вечір спати лягла дуже пізно, десь о 2-й годині ночі.

О 6 ранку крізь сон почула вибухи, але подумала, що все наснилося і лягла спати далі. За декілька хвилин знову прокинулась від повторного вибуху, в ту саму секунду в мою кімнату увірвалася мама, і її слова «Ти що, не чула? Почалася війна!» перевернули моє життя з ніг на голову. І мабуть не тільки моє, а і кожного українця чи українки того ранку. Хаос охопив нашу квартиру, в якому ми намагалися зібрати речі докупи: документи, гроші і цінності. Лише тато зберігав спокій і, навіть, жартував, намагаючись розрядити обстановку. Ми зрозуміли, що збирати речі було безглуздо, так як тікати було нікуди, тому наші тривожні валізи ще декілька місяців стояли в коридорі без діла. 

Неочікувано отримала пропозицію від координатора академічної мобільності з мого університету, що допомагала нам в минулому семестрі з оформленням документів для програми Erasmus+ в Литві, про можливість вчитися за цією самою програмою в Німеччині. Тож, я погодилась. Пам’ятаю, відчуття були двоякі. Наприклад, коли ми з друзями їхали в Литву (ще до війни) ми раділи сепарації від батьків і дорослому самостійному існуванню. Зараз же ситуація була зовсім протилежною: ми відчували свою провину за те, що лишаємо батьків під ракетними обстрілами, а самі будемо в безпеці «постити в сторіс каву з круасанами». Але, робити було нічого, треба їхати. Перша проблема, з якою ми зіткнулися, це були квитки, а точніше їхня відсутність. Але мені пощастило мати сестру, що викладає в залізничному університеті, тож вона допомогла дістати квитки на потяг і ми з подругою вирушимо в дорогу. Були першими, хто дізнався, що залізничні колії на шляху до Львову пошкодив ракетний удар, тому що наш потяг постійно змінював напрямок руху. Так як у Львові на нас чекав автобус до Варшави, квитки на який вже були у нас на руках, потрібно було щось вирішувати, тому що через пошкоджені колії наш потяг значно запізнювався. Ми почали дзвонити і пояснювати нашу ситуацію оператору. Благо, та прекрасна дівчина вмовила водія затримати рейс на пів години і це нас врятувало. Наступним шоком для нас став перетин кордону з Польщею. Всього 5 автобусів в черзі і 12 годин очікування, 10 годин з яких провели без води і їжі. Ми були виснажені. На польському кордоні нас радо зустріли волонтери, гарячими їжею та напоями, що було для нас просто життєво необхідно. 

У Варшаву ми прибули о 4 ранку і мали якось дістатися Ройтлінгена, але ми уявлення не мали як. Волонтерів ще не було, тому ми комунікували безпосередньо з поляками, вони допомогли нам дістатися автобусом до околиці міста, звідки ми продовжили наш тернистий шлях потягом до Берліну. Дорога була важкою. Ще й загубила свою улюблену подушку-іграшку, сподіваюсь, її знайшла якась малеча. Ми не шукали легких шляхів, тому замість того, щоб трохи почекати і дістатися з Берліна до Штутгарта прямим потягом, вирішили зекономити час і обрали інший шлях з пересадкою в Ганновері, де дуже змерзли, так як пересадка була доволі тривалою, а вокзал холодним. Зі Штутгарта до Ройтлінгена потяги тоді не ходили, через пасхальні свята, тождовелося добиратися електричкою і двома автобусами. Підсумовуючи, загалом зробили 9 пересадок між потягами та автобусами. Це був ще той челендж, зважаючи на кількість речей, що ми взяли з собою. Іноді, доводилося тягти сумки в зубах, коли м’язи рук не відповідали.  Від університету нам запропонували житло, ми погодились, тому що особливо вибору не мали. Люди, в яких ми жили, виявилися просто неймовірними! Вони приготували нашу кімнату, обставивши її новими меблями, що викликало відчуття затишку і комфорту. Також, попіклувалися про їжу, і це було чудово, так як в неділю всі магазини в Німеччині зачинені. 

Навчання в університеті почалося трохи сумбурно. Ми не змогли в повній мірі обрати предмети, які хотіли, через брак вільних місць. Також, важко було знайти друзів, тому що ми приїхали в середині семестру, коли всі вже здружилися між собою. Але, незважаючи на це, ми гарно провели час, а головне - з користю. Тому плануємо лишитися на зимовий семестр. Я з теплом думаю про новий семестр, тому що з тим рівнем освіти, який я має змогу отримати тут, це просто неймовірний досвід і неоціненна можливість.

Особиста порада від мене: пробуйте, вступайте, беріть до уваги те, що це один з найкращих економічних факультетів в Німеччині і Ви будете мати можливість отримати унікальний досвід, що без сумніву знадобиться у майбутньому.

Мої дії були такими:

1. Дізналась про можливість через координатора в університеті, вона сама зі мною зв’язалася

2. Заповнила гугл-форму 

3. Отримала підтвердження та заповнила форму на сайті університету Ройтлінгена та подала заявку 

4. Підготувала документи та обрала предмети для вивчення

5. Отримала підтвердження та запрошення з університету Ройтлінгена

6. Придбала квитки та поїхала

(В Німеччині не оформлювала PASEL. Нам одразу дали квитки на поїзд ІСЕ і ми поїхали)

7. Страховку оформлювала за рекомендацією координатора

8. Картку в німецькому банку не відкривала, бо була картка ірландського банку, що працює по всій території  Європи

9. Отримавши сповіщення, про термін на вид на проживання, подала заявку і отримала тимчасовий документ.